Закордонний досвід

 

У світовій практиці існують три основні системи охорони здоров’я та низка комбінованих. Найкращою моделлю охорони здоров’я вважається національна (державна) система. Використовуючи уроки минулого і беручи до уваги особливості сьогодення, експерти ВООЗ пропонують країнам кілька можливих шляхів реформування охорони здоров’я.

Про підсумки міжнародної практики реформування охорони здоров’я та рекомендації ВООЗ

До оцінки систем охорони здоров’я, що функціонують у різних країнах, можна підходити по-різному, використовуючи безліч критеріїв. Мета будь-якої системи охорони здоров’я — поліпшення стану здоров’я населення країни, але навіть за такої постановки проблеми стандарти оцінювання можуть бути різними. Гасло «Здоров’я для всіх», під яким виступає ВООЗ, означає лише те, що в країнах, які дотримуються цього гасла, прагнуть досягти рівня здоров’я населення, який можливий у конкретних умовах. Найчастіше це зовсім не те, про що мріє і чого потребує більшість громадян країни.

Мета досягнення міцного здоров’я, як про це сказано у документах ВООЗ, двояка: «найкращий досяжний середній рівень -висока якість, і, враховуючи очевидну відмінність щодо окремих осіб і груп, — справедливість». Простіше кажучи, хотілося б, аби системи охорони здоров’я у різних країнах були організовані таким чином, щоб вони відповідали очікуванням населення, щоб медичну допомогу надавали усім однаково, без дискримінації, адекватно реагуючи на кожен запит.

Можна не сумніватися, що охорона здоров’я може досягти стану, близького до ідеального. Це може статися, якщо всі громадяни, незалежно від рівня добробуту і становища в суспільстві, — і глава держави, і члени уряду, і багаті, і малозабезпечені люди, — будуть звертатися до тих самих медичних установ і одержувати однакову допомогу. Але такої ідеальної системи охорони здоров’я немає у жодній з країн світу.

Умовно кажучи, сьогодні у світовій практиці існують три основні системи охорони здоров’я та низка комбінованих, які містять елементи трьох основних у різній інтерпретації.

Національна (державна) система охорони здоров’я фінансується з бюджетних коштів, які надходять від оподаткування. Базовий зразок такої системи — створена у Радянському Союзі система М. О. Семашка, яка була модифікована у Великій Британії і діє в цій країні з 1944 року під назвою системи Беверіджа.

Сьогодні єдина державна система охорони здоров’я практикується у дев’яти європейських країнах: Данії, Іспанії, Фінляндії, Великій Британії, Греції, Італії, Ірландії, Португалії та Швеції. За всіма ознаками це найбільш справедлива, орієнтована на інтереси широких верств населення система, в якій обмежено можливості для бізнесу. І це, мабуть, основна причина того, що вона використовується не так широко, як на те заслуговує.

Громадська (страхова) система охорони здоров’я, що фінансується з коштів обов’язкових страхових внесків. Модель страхової медицини, відома як бісмарківська, була створена у Німеччині у 1881 році. У своїх базових позиціях вона залишається незмінною.

після реформування, проведеного відповідно до «Імперського указу про медичне страхування» у 1924 році. Сьогодні система медичного страхування використовується у 25 країнах, де проживає близько 1 млрд. осіб, що становить майже 18% населення земної кулі. В Австрії, Бельгії, Франції та Люксембурзі фінансування здійснюється через систему соціального страхування, яка поширюється на все населення. У Нідерландах ним охоплено 70% населення, у Німеччині — 85% населення користуються обов’язковим соціальним страхуванням.

У Бельгії, Італії, Норвегії та Франції розміри страхового внеску залежать від доходу, що дає змогу реально втілювати у життя принцип солідарної справедливості. У деяких інших країнах цей внесок фіксований і однаковий для всіх громадян незалежно від доходу. Це створює умови, за яких ефективність цієї системи охорони здоров’я у різних країнах проявляється по-різному.

Охорона здоров’я, заснована на приватній (добровільній) системі страхування, здійснюється переважно на кошти, зібрані від громадян, які самі себе страхують із власних доходів приватним чином. Форми приватного страхування досить різноманітні й доступні лише для добре забезпечених верств населення. У Нідерландах приватним страхуванням охоплено 40% населення; у Бельгії воно використовується для оплати тих послуг, які не входять до схем національного медичного страхування.

Цілком очевидно, що ця система підтримує процес розшарування суспільства за рівнем матеріального достатку і найбільш сприятлива для тих, хто робить бізнес на здоров’ї. Її можуть дозволити собі держави, де здійснюється активна політика вирівнювання рівня доходів громадян, переважно за рахунок прогресивної шкали оподаткування.

Країни Північної Європи — Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія і Швеція — у прагненні до створення «держав загального благоденства» виробили власні варіанти державної системи охорони здоров’я, які визнано одними з найбільш справедливих у світовій практиці. У 1970 — 1980-ті роки у країнах Південної Європи, як-от Греція, Італія, Португалія, Іспанія і Туреччина, державні служби охорони здоров’я почали співіснувати з сильним і різноманітним за устроєм приватним сектором. В усіх країнах Європи, починаючи з Португалії (1975 р.), Італії (1979 р.), Греції (1983 р.) та Іспанії (1986 р.), відбулося реформування системи охорони здоров’я, коли перейшли від моделі страхової медицини до державної служби охорони здоров’я.

Підстави для цих змін — недостатня доступність медичної допомоги, нерівність у її наданні та низька сприйнятливість охорони здоров’я до потреб населення у медичних послугах.

У державах Центральної Європи (в Австрії, Бельгії, Франції, Люксембурзі, Нідерландах і Швейцарії) практикують систему страхової медицини, яку за мірою прихильності до принципу соціальної солідарності іноді іменують системою «соціального страхування», оскільки вона включає в себе виплату пенсій за віком допомоги з непрацездатності, а також у зв’язку з втратою платоспроможності.

Хвиля «реформування» охорони здоров’я, що здійнялась у 1980-х роках, особливо «пройшлася» по країнах Східної Європи. Не вщухає вона і сьогодні. Її основна рушійна сила — наполегливе бажання урядів втягнути охорону здоров’я у вир «ринкових відносин» , що набувають свого розвитку, і перетворити медичну допомогу на товар на ринку, де торгують послугами.

Ця тенденція особливо відчувається у більшості країн колишнього Радянського Союзу. На жаль, це не дає бажаного успіху у підвищенні доступності та поліпшенні якості медичного обслуговування, а в більшості випадків ефект виявляється зворотним (це постійно відзначають і експерти ВООЗ).

Заслуговує на увагу практика країн Західної Європи, де основні завдання реформування систем охорони здоров’я такі:

  • стримування росту та зниження витрат на медичну допомогу;
  • забезпечення більшої віддачі від вкладених коштів шляхом підвищення економічної ефективності, розвитку конкуренції або встановлення більш суворого контролю за діяльністю медичних установ;
  • підвищення сприйнятливості медичної служби до потреб пацієнтів;
  • забезпечення якості медичних послуг;
  • стимулювання охорони здоров’я до діяльності, яка стосується зміцнення здоров’я населення, а не тільки з лікування захворювань;
  • правильне вибудовування пріоритетів у наданні медичних послуг та забезпеченні їх ефективності на засадах «доказової медицини»;
  • забезпечення права пацієнтів на доступну і кваліфіковану медичну допомогу, на одержання необхідної інформації про послуги, а для населення в цілому — можливість чинити дієвий вплив на організацію та управління медичним обслуговуванням.

У країнах Східної Європи, які прагнуть копіювати завдання реформування західноєвропейської системи охорони здоров’я, це погано виходить, переважно через традиційно низьке фінансування. У деяких країнах, зокрема таких як Чехія, Словенія та Естонія, змогли збільшити частку ВВП, яка виділяється на цілі охорони здоров’я, проте в більшості країн, насамперед у країнах колишнього Радянського Союзу, цей показник залишається неприпустимо низьким.

Оперуючи даними про частки ВВП, що виділяються на охорону здоров’я, використовують показник, який мало відображає справжній стан речей. Очевидно, що ніхто не може купувати товари та послуги на абстрактну частку асигнувань від навіть дещо зростаючого ВВП, якщо при цьому не ідеться про збільшення реального фінансування на виплату заробітних плат, лікарське забезпечення, закупівлю медичного обладнання. Саме підвищення рівня сукупної купівельної спроможності грошових ресурсів, що виділяють для охорони здоров’я, мало б стати головною турботою держави про власну систему охорони здоров’я.

У щорічних доповідях ВООЗ традиційно підбивають підсумки аналізу міжнародного досвіду з реформування охорони здоров’я і визначають перспективи. У доповіді за 2008 рік звучить заклик до країн інтенсифікувати упровадження практики первинної медичної допомоги.

Потрібно взяти до уваги, що практика і час внесли свої корективи в основні напрями розвитку первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), які в сучасних умовах виглядають інакше (див. таблицю).

У цитованій доповіді ВООЗ наголошується, що часто-густо управління сектором охорони здоров’я реагує на зміни, які відбуваються у суспільстві, неадекватними і наївними реформами. Вони виявляються неадекватними через нездатність передбачати можливі наслідки у найближчому і віддаленому майбутньому. Заходи, яких вживають, часто виявляються недостатніми, запізнілими або просто недоречними. Наївними вони виявляються насамперед тому, що для подолання неспроможності системи потрібен системний підхід, а не тимчасові рішення, якими рясніє практика реформування охорони здоров’я в багатьох країнах Східної Європи.

Проблеми забезпечення громадської охорони здоров’я і системи медико-санітарної допомоги людськими ресурсами, фінансуванням, інфраструктурою або інформаційними системами виходять за рамки сектора охорони здоров’я у його вузькому розумінні. їх можна вирішувати лише на засадах міжсекторального співробітництва та зацікавленої участі уряду.

Автори доповіді ВООЗ про стан охорони здоров’я у світі у 2008 році знову звертаються до масштабного уявлення про первинну медико-санітарну допомогу як про комплекс цінностей і принципів, що спрямовують розвиток систем охорони здоров’я. Використовуючи уроки минулого і беручи до уваги особливості сьогодення, країнам пропонується розглянути кілька можливих шляхів реформування охорони здоров’я.

  • реформи, що забезпечують загальне охоплення населення медичним обслуговуванням і заходами соціального захисту здоров’я. Вони покликані сприяти досягненню рівності щодо здоров’я, соціальної справедливості та ліквідації соціальної ізоляції окремих верств населення;
  • реформи самої сфери надання медичних послуг, спрямовані на реорганізацію служб охорони здоров’я відповідно до потреб і очікувань громадян. Основне призначення цих реформ -підвищити соціальну значущість медичних послуг, забезпечуючи досягнення більш високих результатів;
  • реформи державної політики. Вони мають сприяти підвищенню рівня здоров’я громадян шляхом інтеграції діяльності у сфері охорони здоров’я з первинною медичною допомогою. Необхідно здійснювати раціональну державну політику в усіх секторах і зміцнювати заходи громадської охорони здоров’я на національному та транснаціональному рівнях;
  • реформи управління. Вони покликані замінити надмірне використання адміністративно-командних методів управління, з одного боку, і політику невтручання з боку держави, з іншого, соціально інтегрованим, репрезентативним, здійснюваним на основі переговорів управлінням відповідно до вимог, диктованих складним характером сучасних систем охорони здоров’я.

У доповіді ВООЗ підкреслюється, що хоча зазначені реформи можуть здійснюватися повсюдно, вони не є зразком для сліпого копіювання або незаперечним керівництвом до дії. Конкретні деталі, необхідні для втілення їх у життя у кожній країні, мають визначатися умовами та оцінкою ситуації на основі достовірної інформації. Разом з тим немає жодних підстав для зволікання з їх проведенням у будь-якій країні — багатій чи бідній.

У доповіді наголошується, що, як засвідчують три останні десятиліття, у цій сфері можна досягти значних результатів. Але для цього необхідно, щоб уряди зосередили увагу на таких проблемах, як:

  • організація первинної медико-санітарної допомоги;
  • боротьба з комерціалізацією сектора охорони здоров’я;
  • розвиток людських ресурсів для подолання кризових ситуацій у сфері охорони здоров’я.

Досвід і загальновизнаний найвищий рівень кваліфікації експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я — достатні підстави не нехтувати їхніми рекомендаціями.

Журнал «Управління закладом охорони здоров’я» №11/2011

 

Добавить комментарий